«Спецоперація»

— Йдемо на інструктаж, начальник збирає, — покликав мене Максон.

Блін... тільки звільнилася годинка, хотів подрімати.

— Так. Так. Іду.

У наметі вже чекали кілька сержантів. Дочекались останнього, хтось зайшов у намет до командира доповісти, що всі на місці. Через хвилину вийшов командир. Шикування, стоїмо шеренгою. Я за своїм звичаєм, вишкірив зуби і стояв, посміхався. На фронті щоразу при шикуванні мені пригадувалися радянські фільми про війну, я все чекав, коли командир зафігачить полум’яну промову про німецько-фашистських загарбників, щоб аж мурашки по шкірі... Але він провів по нас втомленим поглядом і почав нудити. Розповів про порядок руху вночі, про доклади, новий пароль і про використання приладів нічного бачення. Якщо ту радянську, важку, непотрібну хєрню можна назвати приладом нічного бачення… Потім нас відпустили, і всі пішли на свої позиції. Нудьга.

Мені з Максоном було по дорозі, і ми пішли разом. Він дістав цигарки, взяв одну в рот і почав було прикурювати, але раптом зосереджено прислухався.

— Ти чуєш?

Я прислухався. Звук мотору.

— Щось істеричний звук якийсь.

— Йдемо до дороги швидше.

Біжимо до траси.

Якась хрєнь темного кольору ревіла, як стадо буйволів, і дуже швидко наближалася до нашого блокпосту. У сусідньому селі йшла зачистка, і по цій дорозі ніхто не їздив, крім військових, вже кілька днів. Але щось мені підказувало, що це не військові, а ця машина не дуже схожа на УАЗ, УРАЛ, Шишигу чи якусь іншу нашу машину з нескінченним ресурсом.

Чергові встигли доповісти командиру, лише коли машина була вже метрів за двісті від нас. Усі вже були на позиціях і сиділи хто в окопі, хто за мішками. Я теж сидів за мішком на узбіччі, з автоматом із перемикачем вогню на ОД і спрямованим у бік машини. От що робити в такій ситуації? А раптом у машині мати з трьома маленькими симпатичними дітьми, просто любить швидку їзду. Але у нас немає ні хвилювання, ні сумнівів, позаяк на подібний випадок є чіткий наказ: «У жодному разі не відкривати вогонь першими». Тому ми не стрілятимемо в матір із трьома дітьми доти, доки вона не почне стріляти у нас. Коли є наказ, тоді й живеться легше. Сидимо, чекаємо, доки нас пристрелять.

Зовсім трохи. Вже сто метрів від нас. На тій відстані на дорозі стояли наші «їжаки» місцевого виробництва. Хєрові з нас інженери: їжаки розлетілися в різні боки під натиском дива корейського автопрому, немов би вони були з пінопласту. Наміри матері з трьома милими дошкільнятами, що їхали в машині, вже були зрозумілі, але вогонь відкривати все ще не можна.

Усе. Контакт. На повному ходу машина врізається в нашу БМД, якою була перегороджена дорога. Який гарний червневий теплий вечір, у такі вечори трапляються чудеса. І ось темно-синя KIA перетворюється у броньований танк, що таранить БМД. Пара секунд і з машини починає клацати замок зброї, а в нас хаотично летять пульки. Формально команда «Вогонь!» була віддана «турботливою матір’ю», що стріляє по нас. Близько десяти стволів почали шмаляти у відповідь по салону машини.

— Припинити вогонь! — спробував перекричати шум взводний через якийсь час. Потім ще пару разів крикнув, доки не замовк останній ствол.

Тиша. Усі завмерли в очікуванні ще якогось дива. Ну або хоча б чиєїсь дії.

Через хвилину взводний, тактовно попередивши, що, якщо хто стрельне, тому він відірве яйця, попрямував до машини. Усі були трішки напружені й стежили за кожним його кроком. Взводний теж був напружений, палець на спусковому гачку, ноги напівзігнуті, в будь-який момент готовий стрибнути. Підійшовши до машини на відстань, щоб можна було розгледіти, що там всередині, він розслабився: ноги випростались, автомат опустився дулом донизу. Ліміт чудес на сьогодні вичерпано.

О, командир, як з-під землі! Швидко бігає наш начальник. Десантура, це не хрєн собачий. Підійшов до взводного, і вони почали щось обговорювати. Потім підніс транк до рота, щось гаркнув туди. Нарешті, покликав нас, ми теж підійшли до машини.

Мда... картина олією. У водія відірвана щелепа, той, що праворуч від водія, найціліший... ну, в сенсі ніяких пошкоджень, щоб ніяковів мій погляд, на ньому не було, тільки купа дірок у тулубі. І третій... живий. От кажуть же, що найбезпечніше місце за водієм, ось вам живий доказ. П’ять куль у нього влучило, і все якось по дотичній, тільки одна здерла шкіру з голови так, що було видно білий череп, і одна трицепс відірвала на правій руці. А в іншому — цілком собі цілий юнак. А що за запах, не зрозумів?

— Викликайте даїшників, тут водіння в нетверезому стані, — вимовив я з посмішкою, продовжуючи розглядати вміст салону темно-синьої KIA.

Хтось істерично хихикнув збоку. Адреналіновий відходняк: хочеться над чимось поржати, хоча смішного замало. Проте в машині направду сильно смерділо перегаром.

— У багажнику п’ять автоматів і декілька цинків із патронами, — почулося ззаду.

— Так, хлопці. Витягуємо все і складаємо на узбіччі...

— А що з тілами? — запитав один із солдатиків.

— Все кладемо на узбіччя, що неясно?

— З живим що? — ще хтось запитав.

— Док! — командир покликав медика. — Зроби так, щоб це лайно вижило. І доки у свідомості, нехай розповість, хто, звідки і куди. Максоне, перевір кишені та машину на наявність документів.

Приступили до вилучення сміття з чудової південнокорейської машини. Документи були. Вижив із Ростовської області, водій з ампутованою нижньою щелепою був із Брянська, а симпатяга — місцевий. У машині виявилося близько десяти автоматів, ПМи, кілька тисяч патронів розсипом у радянському речовому мішку, гранати. Той, який живий, незважаючи на зовнішні некрасивості, спричинені парою влучень по ньому, досить непогано себе почував. Воно й не дивно... як він сказав, перед здійсненням своєї мегакрутої операції, вони бахнули дві пляшки коньяку на трьох і прийняли якісь медикаменти. Під час нашої теплої бесіди він повідав нам, що життя в Ростовській області нині непросте, тому йому довелося відсидіти у в’язниці дев’ять років. Ну що ж, буває, життя воно таке, сука, складне. Ніч провів у шанці зв’язаний.

Трупи пролежали у нас аж до наступного дня. Забирати їх приїхала ціла делегація з якимось майором, до яких пізніше приєднались і журналісти.

— Товаришу, майоре, розкажіть, будь ласка, що тут трапилось? — запитала журналістка, тикаючи мікрофоном в обличчя невисокому солідному чоловікові з однією зіркою на погоні.

— Ми провели спецоперацію зі знешкодження трьох терористів, громадян російської федерації, які намагалися перевезти велику кількість зброї та боєприпасів до Слов’янська.

— А звідки надійшла інформація про них?

— Ми не маємо права розкривати наші джерела, тому я не можу про це говорити. Скажу лише, що це все стало можливим завдяки швидкій та якісній роботі Генерального штабу і співробітників ССО...

А наступного дня ми дивилися репортаж про спецоперацію. Солідний майор розповідав про крутих спецназівців на тлі зрешеченої синьої KIA. Ми зітхали і потай заздрили ССОшнікам. От же ж у людей робота цікава, а тут сидиш, блін, і ніхто тобі навіть полум’яну промову про фашистів не зарядить... Безпросвітна нудьга.