«Мерзенна вісімка»

Я стояв біля машини і дивився на зеленку біля річки, до якої було метрів триста від мене. Чомусь мені завжди здавалося, що там хтось є і спостерігає за нами, а я дивився, щоби шмальнути першим, коли цей «хтось» проявить ознаки життя. Шизофренія, звісно, але на війні взагалі раціонального малувато.

Вже сутеніло, і терикону, який виглядав із-за дерев, але був кілометрів за три від нас, майже не було видно. Не знаю, як щодо зеленки, але те, що з терикону за нами спостерігали і коригували вогонь — це ми знали напевно. Хлопці, коли ходили ставити розтяжки в гайок, казали, що за зеленкою є річка чи ставок… пронизливо занив організм: було б добре поїсти риби, а то жерти щоденно по два рази одне й те саме уже відвертало, хоча місцеві не скаржилися — частенько приходили до нас пригощатися. Подумавши про це, навіть якось зніяковів: невже я, будучи солдатом, більше вибагливий до їжі, аніж місцеві цивільні? Ееее… Та в принципі, похєр, що за дебільні думки, просто хочеться риби. За спиною у мене стояв ящик з-під пострілів для гармати: наш столовий, а також гральний, більярдний, шаховий, маскувальний, стратегічний і ще бозна-який стіл. За ним сиділи Командир та ще троє бійців, грали в карти, доки світло ще давало можливість розгледіти зображення на них.

Почувши, як хлопці почали щось дуже голосно обговорювати між собою і сміятись, я озирнувся. Доки намагався заглибитися в суть причини сміху, мою увагу привернули дві тіні, що рухались у нашому напрямку від села. Беру з машини автомат, підходжу до столу і, не зводячи очей із силуетів, звертаюся до хлопців:

— Товариші, мені соромно переривати вас у процесі настільки важливого і веселого заняття, але до нас хтось іде. Ми когось чекаємо?

Усі звернули на мене увагу, обернулись туди ж, куди дивився і я, себто в напрямку хитких тіней. Через пару секунд мовчання я обійшов стіл, перевів перевідник вогню на ОД, до чого після місяця штурмів у мене вже виробився рефлекс, і доки ці істоти ще були на пристойній відстані, крикнув їм:

— Стій! Хто йде?!

Тіла зупинилися.

— Ми до Бульвінкеля!

— Стояти!

Тіла зупинились. Я обернувся до своїх і запитав:

— Де Буля?

— Та десь поруч із другою машиною, — відповів кулеметник Фріц.

— Що з ними робити, Командире? — звернувся я до ротного.

Ротний встав, трохи відійшов від столу в напрямку гостей і крикнув:

— То підходьте!

— Покликати Булю? — запитав я.

— Ні.

За тим, як говорив Командир, мені здалося, що він щось передчуває. Коли два тіла підійшли, я розгледів серед них одного місцевого. Інколи він приходив зі своєю дружиною і чотирма замурзаними дітьми, коли нам привозили їжу, і ми з ними ділилися. Вони були завше брудні та зачухані. Баба з мужиком хай там, а ось діти… дітей було шкода, лише заради них їм жерти й давали. Дітлахи у нас на позиції завжди збирали гільзи, які накопичувалися за ніч. Наскільки я зрозумів, цей високий, якого ми знали, привів до Булі другого, низькорослого, який мав довге волосся та риси обличчя, схожі на щурячі, виражено гострі.

— Я вас слухаю.

— А мені Буля потрібен, — промовив Низький.

— Його немає. А що тобі від нього потрібно? — щось якось надто по-дружньому Командир з ним розмовляв, я напружився.

— Та треба йому дещо передати. Ну, та нехай. Я завтра підійду.

— Та почекай. Навіщо він тобі потрібен? Це ти йому приніс? — Командир вказав на якийсь згорток у його руках, розміром десь сантиметрів десять на десять.

— Так. Але я завтра йому передам.

— Та чого ти будеш два рази ходити? Залишай, я йому передам.

Хлопець дещо розгубився.

— Нуууу, добре, — невпевнено простягнув згорток Командиру.

— А що там? — запитав Командир, взявши пакет.

— Чай, — гості дещо заметушились і почали розвертатися, щоб піти.

— Чай? Зачекай. Мені ж треба перевірити, щоб мені потім не закинули, що вкрав.

Командир відкрив пакет, понюхав, посміхнувся.

— Чай?

Командир зненацька наблизився до низького і вдарив ногою по стегну так, що той аж сів. Після того вдарив ногою по голові — і той упав. Нічого собі поворот. Все навколо почало мерехтіти і рухатись, як уві сні. Я поняття не мав, що відбувається, і зробив те, що в ту мить мені здалося єдино правильним, перевів погляд на другого, який був вищим, та вдарив його кулаком у живіт, він видав глухий стогін, я добавив по ногах якнайнижче, щоб він упав. І він упав. Наступив ногою йому на обличчя і крикнув:

— На живіт перевернувся!

Забрав ногу, він перевернувся, потім знову наступив ногою йому на спину.

— Лежати!

— Хлопці, я не з ним! Я нічого не знаю! Я просто привів його!

— Рота закрий!

А тим часом за спиною в мене розгорталася подібна сцена, сповнена криків, матів та ударів. А я все ще не розумів, що відбувається. Зненацька підбіг боєць, який перебував увесь цей час неподалік, і доки Низький сидів на дупі, вдарив його зі всієї сили ногою по фейсу так, що я почув хрускіт. Потім він узяв автомат і направив на Низького, щось голосно кричав матом. Очевидно, солдат намагався щось дохідливо пояснити, але було помітно, що Низький уже погано сприймав, що відбувається. Мій товариш по службі відвів дуло автомата дещо вбік від голови тіла, що вже мало що розуміло, і почав стріляти. Вже навіть ротний почав кричати йому, щоб той заспокоївся. Але він не заспокоювався. Я вибачаюсь, звичайно, але це вже якийсь пиздець… що відбувається? Але я мовчав.

Я зосередився на двох речах: руках розпластаної піді мною людини, яка була прикута до землі моєю ногою, що стояла на її спині, і на дурдомі, що розгортався на п’ятачку три на три метри. У центрі п’ятачка на землі сидів Низький. Його опущена голова намагалася щось сказати, але боєць, що стояв поруч із ним, кричав так, що я нічого не чув. Зате добре чув, як він хрюкає, намагаючись дихати.

Нервовий тик скривив м’язи обличчя. Я вже чув цей звук. Так хрюкали мої друзі всього лише три тижні тому, коли я переносив їхні тіла. Все буває вперше. І три тижні тому я вперше в житті збирав своїх друзів після того, як випав «Град». Вперше… тому я не знав, що вони були просто «живими трупами», що хрюкали: до вечора ніхто з них не дожив.

Істеричний боєць заспокоївся. Точніше, його заспокоїли. Низький припідняв голову і мені стало його шкода. Очевидно, що був зламаний ніс і його рот заливало кров’ю, тому він не міг нормально дихати і видавав тихі звуки. Я бачив, як ротний схилився над ним і почав про щось з ним говорити.

Здрастє, а я? Про мене і Високого всі забули. Може, дарма я його в живіт та ще й чоботом на морду, незручно якось… Таааак, солдат, зібрався! Нічого не дарма — діяв за ситуацією. Я голосно запитав:

— Що з ним робити?!

Командир підійшов, присів біля голови Високого і звернувся до нього:

— Що з тобою робити?

— Він просто попросив привести його до вас! — дуже перелякано відповів Високий. — Я не знав, що він приніс! Я не з ним! — швидко додав.

— У тебе ж сім’я… що ти робиш, дебіл?

— Я не з ним! Я просто привів! Я не знаю, що в пакеті!

— Так, дивись, якщо надумаєш поїхати із села, знайдем і…, — Командир зробив багатообіцяючу звірячу гримасу. — Просто не роби цього, добре?

— Я нікуди не поїду!

— Це добре. Повзи в бік села, доки я не передумав, — Командир перевів погляд на мене. — Простеж.

Ротний вернувся до розмови з Низьким. Я не чув, про що вони говорили, оскільки чітко виконував наказ: простежував. Високий почав повзти. Кожні два метри він робив зупинку і важко дихав.

— Ти що, дурень? — запитав я. — Повзи звідси, бігом!

— Я перехворів на сухоти, — промовив він, важко дихаючи і кашляючи. Що сказати на це? Правильно, нічого — просто повільно йду поруч з ним. Почав вловлювати легкий адреналіновий відходняк і мене потягнуло на моралізаторство.

— Якого милого твої діти постійно замурзані? — раптом запитав я.

Мовчить.

— Що за батько такий, що приводиш до нас свою сім’ю жерти просити, а від самого вічно водярою тхне? Якби не твої діти, ми б тебе давно на хуй послали. І взагалі, якого хєра ти досі сім’ю не вивіз? У тебе ж дах «Градом» знесло. Пощастило, що всі живими лишились, але ти, мабуть, думаєш, що другий раз не прилетить? Про дітей своїх подумай, дебіл. А у тебе їх аж четверо.

Мовчить і все ще повзе по пару метрів з довгими паузами. Ми вже відійшли на віддаль, з якої було важко розібрати, що відбувається біля машини.

— Встань. — сказав я. — Встань! — голосніше і злісно повторив Високому.

Він встав.

— Біжи звідси.

Він поглянув на мене, глибоко дихаючи і хриплячи, як кіт, що відхаркує шерсть. Потім розвернувся і побіг. Це виглядало смішно. Руки бовтались, як шланги, та й біг він з такою швидкістю, як я швидко ходжу. Ймовірно, дійсно важко дихати. Цей біг колишнього сухотника нагадав мені про абсурдність ситуації та про те, що я досі не знаю, що відбувається. Спокійним кроком я почав повертатись до машини. Підійшовши ближче, побачив, що Низький лежить фейсом у землю, а над ним Фріц зв’язує руки. Не інакше, як у цьому пакеті був план замаху на Президента. Двоє його підняли, і Командир звернувся до них:

— Ведіть його на КП батальйону, як будете підходити, наберіть мене.

— Слухаюсь, Командире, — з посмішкою відповів один із солдатів.

Так, настав час моїх запитань:

— Вашу мать! Мені взагалі планує хтось пояснити, що тут відбулось і що було в цьому грьобаному пакеті?

— Це він намагався з нами відносини налагодити. — Командир недобре посміхнувся. Після паузи: — Друже, це він зливав наші позиції. — Командир протягнув мені замурзаний блокнот. — Ось, подивись блокнот, знайшли у нього. Тут схематична карта наших колишніх позицій та імена зв’язкових сєпарів.

Десь всередині мене обірвався зв’язок із мозком. Кожен орган почав жити сам по собі. Очі, як у кінотеатрі, почали прокручувати картини з розірваними тілами хлопців, яких я знав. Ось я несу до машини кожного з них по черзі, а потім по дорозі підбираю маленькі шматочки їхніх тіл, ось моя машина: з неї тече кров прямо в пилюку дороги, ось мої руки чорні, з прилиплою пилюкою і червоною грязюкою під нігтями, ось…

Відчув, як пальці на моїх руках почали трястись. Я негайно стиснув їх у кулаки і стиснув так, що нігті почали врізатися в долоню. До горла підступив клубок. Відчув, як починають мокріти очі. Моргнув, по щоці ковзнула одна сльоза і зупинилася, дійшовши до бороди. Схопив однією рукою автомат, що висів на спині, і поклав його на ящик. Я розумів, що він мені не потрібен.

Ноги швидко понесли мене у напрямку караульних, які віддалялися. Не моргаючи, я дивився прямо на них. Права рука на ходу розстебнула піхви і міцно стиснула рукоятку ножа. Мозок гарячково намагався отямитись, але адекватні думки повністю заступила картина того, що я мав намір зробити…

Я вже майже біг. Права рука міцно стискала рукоятку ножа, що був уже в розстебнутих піхвах, і ніщо не заважало клинку вискочити і слухняно спрямуватися туди, куди його планували спрямувати мої емоції.

— Стій! — гукнув до мене Командир, але я не чув нічого навколо, окрім своїх думок. Чи точніше буде — думки. Однієї. Яка заступила увесь простір.

— Зачекайте, — я озвався до солдат максимально спокійно.

Вони почули і пригальмували. Не зупиняючись, обійшов солдата праворуч і став перед Низьким. Місячного сяйва було цілком достатньо, щоб роздивитись його з такої віддалі. Його гострий ніс став більшим, і набряки вже пішли під очі, а частина обличчя нижче носа була забруднена кров’ю. Він тяжко дихав і дивився на мене.

Переді мною тепер стояв не незнайомець із незрозумілим пакетом, а вбивця моїх друзів, якого я ненавиджу кожною клітиною свого тіла. Навіть гірше вбивці. Цей щур був упевнений, що зможе безкарно зливати наші позиції, чудово розуміючи, що нас будуть убивати. Весь мій біль перетворився на злість, і я відчув задоволення від того, як зручно ніж сидить у руці. Я дивився в його очі й розумів, що зараз його вб’ю. Ось прямо зараз застромлю в нього ніж, потім спокійно його вийму, розвернуся і спокійно піду. Так, друже, ти дуже змінився за останні місяці. Я нічого не відчував, окрім люті. Ні збудження, ні страху. Просто це потрібно було зробити. Як роботу, як викопати ямку, коли приїжджаєш на нову позицію. Просто потрібно і все.

Моя ліва рука злетіла і схопила його за горло. Вираз його обличчя змінився. Мені здалося, що до цієї миті його обличчя виражало переляк, але тепер воно було перекошене від жаху. Хлопці відсахнулись, але нічого не зробили, вони просто стежили за тим, що відбувається. Я на них не дивився, але думав, що кожен з них у глибині душі мріяв зробити те саме…

…Спасибі тобі, Командире…

— Друже, відпусти його, — спокійний голос ротного. Його рука лягла на моє праве передпліччя, він бачив, що я тримаю ніж за рукоятку. Мені чомусь стало ще болячіше на душі. Клубок знову підступив мені до горла, а очі стали вологими. І ось тут мені стало страшно. Страшно від власних думок. Я заморгав і подивився на Командира.

— Я вже доповів комбату, що до нього ведуть полоненого. Він має туди дійти.

Тверезі слова Командира, як вітром, здули туман із моєї голови. І я почав заспокоюватись. Я відпустив горло щура. Бачачи, що я розслабився, Командир негайно наказав, щоб бійці йшли далі.

— Звідки Ви знали, хто він? — майже прошепотів я.

— Нам його злили інші місцеві. Сказали, що він постійно ходить до сєпарів. А паралельно ще й травкою торгує в селі. Його знайти не змогли, тому через місцевого Буля замовив у нього траву.

— А блокнот?

— Блокнот ми випадково знайшли. Схоже, цей «полупокер» постійно його з собою носить.

Дещо помовчавши, я пробурмотів:

— Піду перекушу. Вам відкрити консерву?

— Ні, дякую. Ти заспокоївся?

— А я й не нервував, — промовив я посміхнувшись.

Так ось чому той солдат, як оскаженілий, накинувся на Низького. Просто він знав, хто це, а я — ні.

Добре, похаваю в гордій самотині. У нас було кілька банок консервів на чорний день, але мені негайно потрібно було щось вкинути в себе прямо зараз. Поліз рукою в кишеню, щоб подивитись на телефоні час, і зачепив рукоятку ножа, про який я зовсім забув. Він був наполовину вийнятим. Дивно… не пам’ятаю, щоб висовував його. Засунув назад і заклацнув кнопку на піхвах. Прийшовши до машини, взяв із мішка банку, дістав ніж, різким ударом увіткнув клинок у кришку, пиляючими рухами відрізав кришку по обідку банки, нирнув всередину ножем, дістав шматок риби і почав їсти з ножа.

Я часто дорікав своїм товаришам по службі за купівлю дорогих бойових ножів. З моєї точки зору, це просто понт. «Максимальне застосування ножа на фронті, — казав я, — це порізати хліб з ковбаскою і відкрити банку». «Хмм… у принципі, я був правий», — я посміхнувся і наколов на ніж ще один шматочок риби.

За годину Низького привели назад. Я зробив вигляд, що мені все абсолютно байдуже. Дістав телефон, зателефонував дівчині й захоплено розмовляв з нею про наше чарівне майбутнє. Говорив я розгублено, мої думки насправді були зайняті абсолютно іншим. Чимось страшним, але заманливим, тим, що має заспокоїти мою жагу помсти і принести мені спокій.

Його зв’язали, кинули в окоп. Я закінчив розмову і з підкреслено байдужим виглядом підійшов до компанії, що стояла біла окопу. На мене звернули увагу:

— О котрій годині ти чергуєш?

— Сьогодні з дванадцятої до третьої ночі.

— Наглядай вночі ще й за цим, щоб не втік.

— А навіщо його взагалі привели знову?

— Комбат так наказав. Завтра зранку приїдуть розвідники, заберуть його.

— Добре. Пригляну.

«Мабуть, це знак, — думав я. — Доля знову дає його мені в руки. І вночі всі будуть спати».