«Дзвінок»

«Блін, ну і спека. А завтра, кажуть, буде ще гірше», — подумав я і попрямував у бік дерев у посадці, що росла вздовж дороги. Підійшов до одного з дерев і сів, спершись спиною об стовбур. Свій «ствол» поклав праворуч від себе, від’єднав магазин, подивився, який патрон перший — трасер. Приєднав назад. Що б ще зробити?

Знову нудно. Вже два дні жодного пострілу. Тільки черга з цивільних машин, що проїжджають через наш блокпост, створює якусь динаміку. Ще й сонце це вбивче так смажить, що ноги ледве пересуваєш. Не те що воювати, навіть фільм цікавий подивитися облом. Може, почитати що-небудь? «Слов’янськ» — прочитав я вже в сотий раз вертикальний напис на стелі з боку дороги. Начитався... Я, напевно, єдиний, хто ще не сфотографувався поруч з нею. Чому? А тому що це попса. Бути в тренді круто, Слов’янськ, Краматорськ в усіх новинах, а тут ти такий із крутим автоматом і увесь такий в окулярах та на тлі «Слов’янська»... можна потім дівчині своїй надіслати. Але через місяць буде наступне місто, про яке почнуть триндіти всі телеканали, через два — ще одне, і так кожна тема буде змінюватися наступною, і про Слов’янськ із Краматорськом всі забудуть. Та й дівчини у мене немає. А йти на поводу у трендів, які задають журналюги... краще я по-дитячому буду тихо бунтувати. А ще краще, посплю. Точно! Ось це крута ідея. Що ще робити в таку спеку, коли навіть жерти не хочеться. Моя черга чергувати не скоро, тож можна обід пропустити, піддатися безсиллю і провалитись у сон. Мої очі заплющились у передчутті солодкої дрімоти.

«Ррррррр», — завівся двигун БМД.

— Та вашу ж мать!!! — вилаявся вголос. Тільки я вирішив поспати, цю дуру вирішили оживити.

Хтось завів машину. Хмара диму вирвалась з обох колекторів і попрямувала в мій бік. У мене була думка встати і вийти з радіуса ураження отруйного газу (який і так уже зі свого одягу не виперу ніколи в житті), але через спеку у мене була така слабкість, що я не зміг себе змусити це зробити. Тому вирішив просто затримати подих в надії, що хмара швидко змінить свій напрямок, або ще краще, що машину зараз заглушать. Не вгадав, і мені все-таки довелося підняти свою ледачу дупу і вийти. Згідно із законом функціонування буття, як тільки я встав, машина заглохла. Але сформулювати своє невдоволення в яку-небудь чергову лайку не встиг: мою увагу привернула вібрація у правій кишені. Телефон. Засунув руку в кишеню, нащупав його, дістав, закрив долонею екран від сонця, щоб розглянути, хто телефонує. Дивно, номер прихований. Хто це може бути? Ще кілька секунд подумавши, відповідати чи не відповідати на дзвінок, натиснув на кнопку із зеленою трубочкою і спрямував динамік мобільника до вуха.

— Ульо, — зазвичай так я починав телефонну розмову. Мені здавалося, що це створює дружню атмосферу з самого початку розмови... так мені здавалося.

— Здаров, нігєр, — пролунав знайомий голос, що досить сильно мене спантеличило і навіть відобразилося на моєму виразі обличчя.

— Здоров, — привітався у відповідь рівним тоном.

— Чьо там, как оно?

— Жарко.

— Да, — людина засміялася, — тут нє паспоріш. Как вообщє твайо здоров’є?

— Та начебто без змін. Ти зателефонував запитати, як моє здоров’я?

— І ето тоже. Чувак, что-то ти напряжонний какой-то.

— Тобі здається. Просто трохи не очікував тебе почути.

— Да уж, — людина знову засміялась, а потім додала, — а я знаю, гдє ви стоїтє.

— Всі знають, де ми стоїмо. Тут інфу зливають, напевно, навіть собаки з кішками.

— Ну ето да. Слушай, я вообщє звоню, чтоб тєбє рассказать коє-что очєнь важноє.

— Що ти мені не будеш борг віддавати?

— Какой долг?

— Ти на початку березня у мене сотню позичив.

— Да. В натурє, — знову сміх. — Я і забил. Так ето ти із-за сотні такой напряжонний?

— Ну так, звісно. Адже більше немає через що.

— Ладно. Завязивай. Я дєйствітєльно по важному дєлу звоню.

— Я сповнений уваги.

— Ти ж мєхан єщьо?

— А до чого це?

— Ти задрал. Ти можеш нормально со мной говорить? Я тєбє не враг, — буквально дві секунди і особа знову засміялась, — хотя, да.

— Послухай, як я маю з тобою розмовляти? Я вже кілька хвилин намагаюся зрозуміти, як мені потрібно було відреагувати, коли почув твій голос. Ми говоримо, а це вже щось. Нехай я ще й не зовсім розумію, що... мені здається, тобі гріх скаржитися на мій тон.

— Ладно. Убєділ. Но ти попитайся бить нємного доброжелатєльнєє. Я вєдь нє со злим умислом позвоніл.

— Так. Ще механ.

— В общєм, смотрі. Там в тєчєнії двух суток планіруют діверсію у вас на блокпостє. Должен прілєтєть ПТУР в машини. Так что постарайся сільно там не тусоваться возлє ніх.

— Звідки ти знаєш?

— Да услишал, как наши командори тут планіровалі.

— Вони що, сидячи на ґанку і покурюючи цигарки, все це обговорювали при всіх?

— Нє совсєм так, но то і нє важно. Главноє, что я хотєл тєбє сказать, сказал.

— Дякую.

— Та нє за что.

— Скільки вам там платять?

— Та нічєво тут нє платят. Ми за ідєю.

— Яку?

— Ну а что ета страна мнє дала?

— А що вона мала тобі дати?

Кілька секунд тиші й людина відповіла:

— Ладно. Давай нє будєм ето обсуждать.

— Як скажеш. Як там Старлєй, живий? А то тут за чутками, його вже мінімум разів зо два, зо три вбивали.

— Та живой. Возлє Стрєлкова тусуєтса пастаянна, ахраняєт єво. Квартіру палучіл в Донєцкє.

— А ти?

— Что я?

— Квартиру не отримав?

— Тю, так у мєня і так квартіра в Донєцкє. Зато тєпєрь БМВ єсть, с охренітельнимі діскамі.

— Ти ж казав, що нічого не платять.

— Ну… по-всякому, — прозвучало якось єхидно. — Всьо. Мнє нужно ідті.

— Окей. Дякую за інформацію.

— Та всьо нормально. Давай. Бєрєгі сєбя.

— Давай.

Не встиг я відвести телефон від вуха, як дзвінок обірвався. Да уж... Чого-чого, а такого я сьогодні точно не чекав. Навіть спека вже не так турбувала мою голову, як ця розмова. Ну і якого біса я стою? Кинув автомат за спину і пішов на протилежний бік посадки, де стояв наш невеличкий табір і намет командира блокпосту.

Дійшовши до місця призначення, я ще раз дістав телефон, подивитися на номер. «А, так. Він же прихований», — згадав і поклав назад у кишеню.

— Дозвольте, — сказав я, заходячи в намет.

Намет був відкритий навстіж, а низ по всьому периметру задертий сантиметрів на сорок. Коли б це не зробили, то в наметі можна було б відчути себе, як курка в духовці.

— Так. Що там? — відволікся командир від блокнота, в якому щось записував, сидячи на розкладачці.

— У мене для Вас є цікава інформація.

— Говори.

— Мені тут люди зателефонували, розповіли, що з того боку планують диверсійну операцію на нашому блокпості із застосуванням ПТРК протягом двох діб.

— Хто зателефонував?

— З того боку люди.

— Прізвища є у цих людей?

— Є. Але ви їх все одно не знаєте.

— Ясно. Іди займайся справами.

— І що, нічого робити не будемо?

— Мені що, на кожен дзвінок увагу звертати?

— Можна, щоб ми хоча б машини розвернули у напрямку дороги, а то вони там боком, як мішені стоять. А так хоч площа машини, по якій можна потрапити, буде меншою.

— Ні.

Я помовчав кілька секунд і відповів:

— Окей.

І попрямував до виходу. Ось як на таке реагувати? В голові одні матюки і розділ Статуту про субординацію. Значить, будемо вирішувати проблему без допомоги начальника...

Зупинився і почав оглядатися. На дорозі у шаховому порядку стояли шість БМД, повернені боком у напрямку руху. Оцінив, звідки може прилетіти ПТРК. Ракеті потрібен відносно чистий обрій, щоб можна було її вести до мети. Але ж там найвірогідніше буде не тільки один ПТРК, а ось стрілянина може вестися вже звідки завгодно. Мдаааа, завдання...

Вийшов на дорогу. З машин, які чекають, поки їх перевірять і пропустять, вже утворилася черга. Підняв голову вище і побачив Карачун. Задивився, навіть забув, навіщо прийшов. Раптом побачив Максона, що саме вилазив з БМД.

— Максоне!

Він, зістрибнувши з машини, попрямував було в інший бік, але почувши, що я його позвав, обернувся.

— Чого?

— Де інші механи?

— А що, вирішив проф-вечірку влаштувати? — посміхнувся він.

— Так, блін, дискотека намічається, з дисками кулеметника Ганса... І це ніхєра не жарт.

Попросив зібрати всіх через п’ятнадцять хвилин біля 740-ї машини, тому що є просто звіздєц, яка важлива інформація. Максон недовірливо примружився. Його вираз обличчя говорив: «А чи не охрєнів ти, намагаючись мною командувати?». Але послухавсь і пішов збирати механів. А я продовжив оцінювати місцевість, ходити навколо і думати, що можна зробити. Заспокоював себе думкою, що ми ж тут начебто і так до всього готові. Але якщо чесно, ця думка була якоюсь маленькою і все норовила кудись втекти і сховатись від страху.

Через п’ятнадцять-двадцять хвилин усі зібрались, і я почав розповідати:

— Хлопці, коротше, упродовж двох днів на блокпост має бути здійснена атака. І головною мішенню будуть БМДешки. Тому я настійно рекомендую всім знайти собі й обладнати якесь інше місце для ночівлі, бо є шанс бути підсмаженим.

— З чого ти взяв?

— Газа телефонував.

— Ого! Він ще живий. А говорили, що завалили.

— Нашого Старлєя теж ховали кілька разів. Але я запитав у Гази, каже, що живий, бігає наш Старлєй всюди за Стрєлковим, як собака, охороняє його.

— Що ж. Такі дохнуть в останню чергу.

— Або взагалі не дохнуть. Гаразд, хлопці, давайте переїздом займемося.

Протягом півгодини всі речі з машин були витягнуті, а ті, у кого був намет, швидко почали копати собі невелику ямку за посадкою. Ну, а я просто переїхав до свого товариша, який жив один у двомісному «палаці». Попередив усіх, хто був на блокпості, й все-таки спробував себе заспокоїти, що все буде пучком. На годиннику була лише дванадцята година дня, а вже стільки всього цікавого сталося. Так і не поспав. А день монотонно стікав олійними потьоками до самого вечора.

Ранок почався, як завжди — черга машин і спека, що сягнула апогею. На блокпості стояли беркути з Івано-Франківська і неспішно перевіряли автомобілі. Я поснідав, повернувся до дороги і знову сів біля дерева в лісопосадці, навпроти своєї машини. Засунув у рот соломинку, яку зірвав, поки йшов, і закрив очі.

Минуло більше доби з тих пір, як мені розповіли про можливий напад, і вже встиг заспокоїтися, вірячи, що нічого не станеться. Жарко... потрібно піти набрати води у хлопців.

Піднявся, обтрусив штани від травинок і зробив крок у напрямку бочки з водою. Раптом почувся якийсь вибух у далині... сссссссс-с-с-с-с-с-іііііі ба-бах! Рвонуло так, що я секунд десять нічого не чув. Рефлекси — хороша справа. Я вже лежав на землі й побачив, що збоку від мене двоє хлопців сидять у шанці. Недовго думаючи, за секунду доповз до ями і стрибнув до них вниз головою разом з автоматом. Саме перед вибухом на блокпості перевіряли якийсь військовий Урал. Коли лупонуло, водій цього Уралу немов би на місці розвернувся і помчав у зворотний бік за кілька секунд, а в цивільних машин, що чекали в черзі на перевірку за ним, вилетіли всі вікна. Я озирнувся — усі наші машини цілі. Дорога була трохи на підвищенні, а з протилежного боку узбіччя йшла вниз, ось вони і потрапили на метр нижче, в землю.

Пройшло буквально секунд двадцять, і по нас почали стріляти з крупнокаліберних кулеметів. Щільність вогню була велика. Але, на щастя, недовго, близько хвилини. Хоча здавалося, що тривало це набагато довше. Усю цю хвилину ми намагалися якось розгледіти, звідки ведуть вогонь. Як тільки інтенсивність бою знизилась, колишній студент, який два роки тому їхав зі мною з «Десни», стрибнув у башту БМД-2 і розрядив у цих упирів практично увесь БК тридцятки. Тут з’явився Максон і стрибнув у копійку (БМД-1), біля якої і вибухнув ПТРК. Відразу запустив у них близько шести гранат із сімдесятитрьохміліметрової гармати. Ну що, в сміливості йому не відмовиш: в цю БМДеху легко міг прилетіти другий ПТРК. Щільність вогню сєпарів знизилася до коротких черг, і всі вже підняли голови й почали відстрілюватись. Я, якщо чесно, не бачив сенсу витрачати патрони, стріляючи з автомата. По-перше, ворог знаходився на відстані декількох сотень метрів від мене, по-друге, я його не бачу, по-третє, по ньому вже працювали як мінімум дві гармати, які бачать набагато далі, ніж я, за рахунок висоти і оптики. Загалом я просто вдивлявся в зеленку і намагався хоч щось розгледіти. Пролунав останній постріл з автомата і... тиша. Почекав секунд десять і виліз із шанця, сівши на мішок із землею. Командир гукнув, щоб усі сержанти через три хвилини були у нього в наметі. А я пішов по воду.

Напившись і вмивши забруднене обличчя, я сів біля свого дерева, спостерігаючи, як метушаться цивільні навколо своїх машин. «Нехай радіють, що живі залишились, а то через вікна переймаються. Нерви потрібно берегти: рак можна заробити», — подумав я, почувши кілька злих матів від одного із постраждалих гостей нашого блокпосту, і засунув у рот соломинку, яку зірвав по дорозі до деревця. Та пофіг, самі винні. Потрібно було не нас блокувати у квітні, а сєпарню.

Після закінчення цього перфомансу, який і боєм назвати складно, пройшло буквально хвилин двадцять. У кишені завібрував телефон. Дістав, дивлюся на екран, номер прихований. Натискаю на зелену кнопочку.

— Ульо.

— Прівєт, нігєр.

— Привіт.

— Ну что, братан? Жив-здоров?

— Так. Дякую. Всі цілі. Навіть машини.

— Ну, нємного промахнулісь.

— А ти звідки знаєш?

— Так я бил в той групє.

— Ахуєнно...

— Слушай, давай к нам. Пойдьош ко мнє в групу. Будєм, как раньше, бєгать вдвоєм.

— Ти смієшся?

— Кстаті, ти ж мєхан. Давай к нам с машиной?

— Якою машиною, ти в своєму розумі?

— А чєво? Залєзєш по-тіхому, завєдьош і рваньош к нам. Там пока всє раздуплятса, ти уже і в город заєдєш, а тут ми. Всєво 1200 м.

— Навіщо ти змушуєш мене повторюватися?

— Давай. Тут і платят нормально, і одєвают… да і єщьо бонусов много крутих. Но то уже нєофіциально.

— Ти ж казав, що вам не платять і ви всі за ідею?

У трубці забулькав сміх.

— Ну да, — прозвучало дуже єхидно.

— Чувак, дякую, що попередив, але не треба мені нічого пропонувати і вже тим більше намагатись мене вербувати.

— Ладно, ладно. Нє горячісь.

— Ти тільки що намагався мене вбити. Якого хєра я не повинен гарячкувати?

— Но нє убіл вєдь.

— Ну так. З цим не посперечаєшся.

— Ладно. Мнє нужно ідті. Єслі что, я буду тєбє звоніть на етот номєр. І смотрі там, аккуратно. Ето я сєйчас смог прєдупрєдіть, потому что ето била моя група. А там єщьо чувакі с міномьотамі прієхалі, я, скорєє всєго, с німі уже нє буду. Так что, будєт продолженіє.

— Добре.

— Давай. Пока.

— Будь здоров.

Цього разу трубку першим поклав я. Посидів буквально пару хвилин, обдумуючи розмову, почув, як кричать моє прізвище.

— Я! — голосно крикнув у відповідь.

— До командира в намет.

Що він ще хоче... Як говорила моя бабуся: «Пізно всрався». Я прийшов до намету, трохи зігнувся, щоб увійти, по дорозі кинув формальне «Дозвольте», і начальник одразу почав говорити.

— Якщо буде ще інформація, то одразу кажи мені.

— Ясен хєр. Немов би ж так і зробив минулого разу, ось тільки подивились ви на мене, як на дурня.

— Не перебільшуй.

— Та куди тут перебільшувати. Ви помітили, що всі механи з машин переїхали?

— Не мудруй. Якщо буде інформація, доповідай мені. Можеш іти.

— Слухаюсь.

Я розвернувся і вийшов з намету. «Так. Командир може помилятися. Командир не має права бути самодуром», — потрібно буде записати цю думку...